На даний час село має назву Запорізьке, Назва ця пішла від того, що першими поселенцями села були запорізькі козаки. Це були хоробрі і безстрашні люди. Серед татар ходили навіть легенди про них. В цих легендах розповідається, що козаки мали чародійні сили, могли довго перебувати під водою, а з води виходили сухими. Через це татари дуже боялися козаків і їхньої чародійної сили.
А козаки про чародійні сили навіть і мріяти не могли, адже в них була тільки добре розвинена смекалка та спритність і ніяких чар.
Лодки вони робили з подвійним дном. Коли потрібно було сховатися, то вони лодку перевертати вверх дном, вона ставала важкою і занурювалася у воду. А коли потрібно було піднятись на поверхню, то одне дно знімалося, лодка ставала легкою і піднімалася на поверхню.
У воді козаки могли довго перебувати через те, що коли вони занурювалися повністю у воду, то брали в рот очеретину і повітря до них надходило через цю очеретину. Ось такі мудрі були наші козаки.
Давно це було. Їхав козак з далекого походу до рідної домівки. Зупинився біля джерела на долині. Напоїв коня, сам напився та ліг трішки відпочити. Пригрівало яскраве літнє сонце. Далеко у блакиті виспівували жайворонки. Вітерець грався з молодим колоссям жита. Все манило спокоєм і теплом. Козак, стомившись, заснув. Але недовго йому спалось. Крізь сон він почув іржання коней та чужу мову. Зрозумів, що не братчики-козаченьки їдуть, а татари нишпорять, вишукуючи собі здобич.
Недалеко від Кременця, за його західною околицею розташувалось мальовниче с. Підлісці. На краю села, біля підніжжя гори, стоїть каплиця, яку від віку люди називають Богдановою. Поруч з нею кришталевою водою б'є гірське джерело. А ще вище, вже на схилі пагорба сивіють кам'яні хрести на козацьких могилах. Звідкіля вони? Чому каплицю називають Богдановою? Нині вже годі дізнатися, можна лише гадати, що знайшли собі тут вічний притулок виснажені в боях і померлі від ран козаки і повстанці, що пробивалися на схід після трагедії під Берестечком влітку 1651 року. Кажуть, що побудували каплицю козаки Богдана Хмельницького для свого гетьмана. Кілька тижнів стояли вони стотисячним військом на розлогих полях навколо Підлісець перед тим, як іти на Берестечко. Сюди щоранку приходив гетьман молитися. І ось остання ніч перед походом. Поснули козаки, виставивши сторожу. Затихло все, лише чути іржання розсідланих коней, та щ є нічне перегукування сичів в навгаях. Сплять козаченьки багатирським сном, не відаючи, що комусь з них доведеться повернутись сюди, щоб знайти тут вічну постелю. Не спить тільки гетьман Богдан. Стоїть він навколішки перед образами в каплиці, і лише відблиск воскових свічок грає на важкому оздобленому мечі, що тримає в руках гетьман. Його уста шепочуть слова молитви: «Допоможи, Господи, визволити народ мій! Стогне народ український в польському ярмі. Пошли йому чесності й відваги. Зроби так, щоб не було серед нас яничарів, що за ласий шматок із чужинських рук продадуть- проміняють рідну землю. Зроби так, щоб всі українці були схожими на моїх лицарів-козаків, яких я зараз веду за собою - безстрашних, чесних і мужніх. Дай нам єдності, Боже! Бо через відсутність її немає наш народ достатньо сили, щоб навічно визволитись від ворогів. А мені дай мудрості, щоб об'єднати одвічно уярмлений і розрізнений народ, запалити у його серці жадобу волі, щирий вогонь мужності. Я завтра поведу своє хоробре військо на вирішальну битву з ворогами! Так мрію побачити свій народ навіки вільним! Пошли нам, Господи, перемогу!» Ще не встало з-за гір сонце, як у ранковій тиші ожив козацький табір. Розітнув тишу веселий гомін козаків. Та ось вийшов із каплиці гетьман. Підняв над головою незвичайний дорогоцінний меч. Замовкли козаки, і мовив Богдан: «Гляньте, браття, на цей меч. Він подарований нам, щоб стати символом боротьби за вільну Україну, за віру православну. Сей меч, що привіз його митрополит Коритський, освячений в Єрусалимі, на гробі Господньому. То ж поклянімось, браття, на сім мечі: до останнього подиху боротись з ворогами за свободу землі батьківської, за нашу віру, за наше козацьке братство!». «Клянемось!» - прокотилось по козацьких лавах і гулко відгукнулось з вершин гір. Армія рушила в похід. Провівши поглядом останні лави побратимів, загорнув Богдан дорогоцінну реліквію в рушник і сховав його у потаємне місце неподалік від каплиці. А ще через кілька хвилин він вже скакав на своєму коні серед козацьких полків, ведучи їх на Берестечко. Та не судилося Богданові здобути перемогу в Берестецькій битві. Зрадив його ненадійній союзник - татарський хан і захопив підступно у полон, обезголовивши козацьке військо. У кривавій січі загинуло багато тисяч козаків, покривши себе безсмертною славою. Після невдалої битви, відступаючи, військо Хмельницького знову проходило біля Підлісець. Тут , біля каплички поховані його померлі від ран побратими. З тих часів і називають люди цю капличку Богдановою. Існує повір'я, що той, хто віднайде Богданів меч, отримає силу і владу гетьманську навіки. Упорядкована за Неоніли Крем'янічанки Про співця Данила і невмирущу українську пісню Сьогодні хочу я легенду розказати про мужнього Данила-кобзаря, про дивного козацького співця. Послухайте про нього, молоді! Навчіться рідний край так віддано любити, як він його любив... Жив той співець в сімнадцятім столітті. Колись він втік від пана з-під Крем'янця (бо волелюбному рабом не жить!), подався на далеке Запоріжжя і став там чесним, мужнім козаком, просоленим в морських походах, пропахлим димом бойових гармат. Народові рідному служив він шаблею й мушкетом і ворогів безстрашшям дивував. А як настала невмолима старість, то шаблю на бандуру проміняв і став співцем чудового таланту, і пісня стала зброєю його. Злітає громом українська дума над головами мужніх козаків, палким вогнем запалює серця їх. Здається, у цю мить вони здійснити можуть щонайважчий подвиг, таким завзяттям очі їх горять. Нараз понад дібровою оклично дзвінка озвалась бойова сурма. Козацький табір вмить завирував. Козаки вирушали у славний похід взяти Кременецький замок і покарати хижу польську шляхту - гнобительку вкраїнської землі. І серед них - знайомий наш Данило. Шість довгих тижнів з дня у день йшли мужньо лицарі у наступ, але фортецю підкорити не могли ані козацька мужність і звитяга, ані військові хитрощі ніякі. Все ж відступити козаки не мали права, хоча надій на перемогу в них із кожним днем ставало менше й менше, бо наближалася зима. І от у час такий тривожний і тяжкий прийшов старий кобзар до Кривоноса. - Пусти мене, полковнику, у замок, я взнати спробую слабкі його місця. Кобзар пішов в осінню темну ніч, а Кривоніс стояв біля намету, дивився в слід співцеві, і в очах його враз ожила надія. Коли встало вранці сонце, побачив польський вартовий із вежі, як іде дорогою до замку сивоголовий височенний старець, і лежить у нього на плечі бандура. Жовнір доповів про кобзаря старшині. Того звеліли в замок пропустити. І ось Данило вже стоїть в фортеці й пильно роззирається довкола, вбирає в пам'ять розміщення укріплень, гармат, сторожі, складів, зброї. Помітив скраю пороховий погріб і задоволено подумав - оце і є оте найслабше місце: стіна над урвищем не мала охорони, і всі запаси пороху у замку були розміщені під нею. Потім з цікавістю оглянув людей, котрі стовбичили довкола нього і там серед облич кобзар побачив кароокі, з рисами, знайомими до болю. І поглядом промовистим до них він прикипів: « Ви - діти української землі? Дівчата! Хлопці! Чом ваші батьки не вчили вас свій рідний край любити? Чому ж ви тут з Вітчизни ворогами, коли народ ваш б'ється проти них? Невже край рідний ви бездумно проміняли на панську ласку, на шовковий одяг і ласий кусень з лядського стола?» Він владно підніс свою бандуру і вдарив гаряче по струнах. І забриніли кобзареві думи, зарокотали бурею вгорі над мурами ворожої фортеці. Кобзар побачив як обличчя слуг враз загорілися вогнем захоплення великим, а у дівочих очах з'явились сльози - чисті та яскраві... «Що ж, ваші душі, видно, розбудив я», - кобзар подумав і опустив бандуру. У панства польського від гніву й страху обличчя білі, наче сніг були. Кинулись жовніри на Данила, зв'язали і потягли в темницю. Бандуру ж - вірну супутницю його - жбурнули люто в багаття. Три дні й три ночі диво- кобзаря у підземеллі люто катували, та він мовчав, немов холодна скеля, і стогін з уст запечених його ні разу не зірвався. Тоді Данила осліпили. В темницю замкову знов кинули його, а зранку вирішили на вогнищі спалити. Раптом десь посеред ночі почув Данило як бряжчать ключі, і голос молодий до нього враз заговорив: «Пане кобзарю! Мужність ваша вразила нас до глибини душі. Ми - українці, в бідності в жовніри пішли. Та ваша пісня наші душі розбудила. Не хочемо більше ворогам служить! Ми вам допоможемо - виведемо потайки із замку, ідіть, сюди приводьте козаків, ми їм опівночі відкриємо завтра браму.» Жовніри обережно взяли Данила попід руки і вивели крізь темінь ночі поза мури замку. Вже десь над ранок, змученого зовсім, його знайшли козиць вартові. Одразу ж сповістили Кривоноса, він умить прийшов до кобзаря. Данило розказав все, що вивідать вдалося у фортеці. І про жовнірів-українців розказав. Лише тоді знеможено відкинувся на ноші і стих надовго... Коли на землю знов спустилась ніч, козацьке військо підійшло під замок. Опівночі страшної сили вибух підняв у повітря склад пороховий - підривники козацькі постарались і у пролом повстанці враз помчали. Жовніри- українці в ту мить відкрили козакам фортечну браму, і серед ночі битва залунала, і крики болю, смерті і відчаю сплелись в єдино з переможним кличем. Не на життя - на вірну смерть там бились козаки і польські стражі. На ранок замок польський впав до ніг полковника Максима Кривоноса. Минули дні. Кобзар сміливий вижив. І навіть непроглядна сліпота йог велику душу не зломила. Світила йому в темряві зоря із іменем священним - Україна. Там, де проходив він знедоленими землями Вкраїни, піднімали на повстання йог думи дивні, народ чужинцям більше не корився, палив і руйнував їхні маєтки, вставав на бій за свою рідну землю - таке вкладав кобзар йому у душу велике і палке бажання волі. Дивна була сила в тих піснях, що їх співав сліпий кобзар Данило!
Ідея козацтва - в українській душі. Це є важлива тема, тому варто прочитати.
Як воював Хмельницький з ляхами, то всякому, хто піймає ляха, обіщав давать за кожного по рублю, а за ксьондза – по три копи. То як піймає було козак ляха, то виголить йому на голові лисину, та й скаже:
Легенди - це не казки, вони відображають дійсні історичні події давнини. Передаючись від покоління до покоління, легенди доповнилися різноманітними уявами людей, прикрасилися народними фантазіями і домислами. Десь наприкінці сімнадцятого століття християнської ери на березі середньої течії Дніпра була заснована козацька паланка (поселення), яка обороняла сусідні оселі від грабіжницьких походів турків і татарів, яких українці називали бусурманами. Одного разу козаки погналися в степи за зграями ворогів. Тоді на їхню паланку несподівано напав північний цар Лиходій Перший. Він винищив сторожу і зруйнував будівлі та запаси. Після цього старші козаки вирішили піти на береги Дунаю, щоб перегородити шляхи туркам на Правобережну Україну, а молодші козаки обрали своїм отаманом легендарного козака Чорноброва і подалися до нижньої течії Дніпра, щоб перехоплювати татарські орди на Кримському перешийку.